Поза тим відмінностей було небагато. І там і тут селян звільнили з землею, проте землі вони отримали менше, ніж мали за панщини. В Австрії селяни втратили увіковічені Іваном Франком “ліси та пасовиська”, у Росії – так звані “відрізки”, які перейшли до поміщиків. І там і тут збереглося поміщицьке землеволодіння. І в Росії, і в Австрії держава викупила повинності, що належали поміщикам, і там і тут селяни віддаватимуть цей борг державі десятки років.
Радянські історики вважали головною проблемою реформи те, що вона не вирішила “аграрного питання”. Селянські господарства залишилися невеликими, а то й зменшилися, та продовжували дробитися при успадкуванні. “Земельний голод” у селі ставав все гострішим, розмір землі у власності для абсолютної більшості селянських господарств був недостатнім для задоволення потреб сім’ї селянина і економічного відтворення. Про технологічно-агрономічну модернізацію цих господарств теж не могло бути й мови. Як іронічно зауважив колись Лев Гумільов, одним з законів радянської історіографії було, що “крестьянам жилось хуже”.
Підручники, за якими випускники шкіл готуються до цьогорічного ЗНО з історії України, зображують справу трохи по іншому. Вони слушно зауважують, що в Галичині, як і в решті Австрійської імперії, кріпацтво скасував “просвічений імператор” Йосиф ІІ ще у 1781-1785 роках. Колишні кріпаки стали особисто вільними, могли залишати свою громаду і свого пана (щоправда в такому разі вони втрачали свій земельний наділ, який їхньою власністю не був). Таким чином 1848 року в Австрії скасували тільки панщину – повинність пов’язану з користуванням земельним наділом. Разом з панщиною скасовувалися і інші подібні повинності – залишки феодальних відносин з того часу, коли земля фактично ніде в Європі не була простою власністю, а перебувала у володінні чи користуванні,обумовленому низкою обмежень і обтяжень.
У цьому відношення 1848 рік у Австрії не набагато відрізнявся від 1789 року у Франції, де класичного кріпацтва вже давно не було, а Революція, скасовуючи “феодалізм” в славнозвісну ніч на 4 серпня, скасувала як сеньйоральні повинності селян, так і привілеї шляхти та духовенства.
Відень, березень1848 р. Іллюстрація: youtube.com
У Росії ж, за “просвіченої імператриці” Катерини ІІ, незважаючи на всі її загравання з французькими “філософами” та енциклопедистами, переписку з Вольтером та Дідро, кріпацтво навпаки – досягло апогею. Воно не тільки зміцніло, а й розрослося територіально, в тому числі й на території України. Російські монархи не те щоб повністю ігнорували кріпацтво як моральну і суспільно-економічну проблему. Вже син Катерини ІІ, Павло І, законодавчо обмежив панщину до трьох днів. Її внук, Олександр І, серйозно розглядав можливість скасування кріпацтва в цілій імперії, проте обмежився звільненням селян в балтійських провінціях та законом, що надав поміщикам можливість звільняти своїх кріпаків, якщо б у них виникло таке бажання.
Російські монархи не скасовували кріпацтво не так з любові до нього, як з усвідомлення слабкості власного державного апарату, залежності від дворянства в управлінні державою та страху перед соціальними потрясіннями.
Йосифінські реформи в Австрії, і на тих українських землях, які були її частиною, закладали фундамент сучасної держави. Важливими елементами реформ було створення чиновницького апарату незалежного від місцевих еліт, відокремлення держави від церкви, та поступове зрівнювання підданих імператора перед державою і законом. Оскільки головною функцією держави була війна, реформи Йосифа ІІ мали вирішити низку практичних завдань пов’язаних з її веденням. Обмеження влади і сваволі великих землевласників робило центральну владу більш незалежною. Покращення становища селян розширювало податкову базу і давало здоровіших рекрутів. Саме тому однією з реформ було врегулювання та обмеження панщини.
В сумі, зайнявшись добробутом основної маси своїх підданих, держава теж ставала сильнішою.
На відміну від Йосифінських реформ, ні скасування панщини у 1848 році, ні скасування кріпацтва в Російській імперії в 1861-му. не ставили своїм завданням покращити добробут селян – тобто зробити їх заможнішими. Ці реформи не могли вирішити “аграрного питання” радянських істориків по тій простій причині, що ніколи не ставили собі цього за мету.
В Австрії – скасування панщини було частиною класичною буржуазної революції, яка звільняла і ставила у формально рівні перед законом умови як громадян так і капітал у формі приватної власності. На відміну від політичних здобутків революції, перетворення у сфері власності і рівності перед законом не переглядалися навіть під час десятиліття політичної реакції, так званого “неоабсолютизму” 1850-х років. Ці реформи не були моментальними. Селяни отримають землю в необмежену вільно відчужувану власність тільки у 1860-х. Рівні виборчі права дорослі чоловіки отримають тільки у 1907 році. Проте назагал, протягом 1860-х років. формальна рівність громадян перед законом і приватна власність на землю були успішно встановлені і законодавчо захищені.
В Росії, скасування кріпацтва було частиною “Великих Реформ” – спроби модернізувати і європеїзувати країну у відповідь на поразку в Кримській війні і вимоги власного освіченого прошарку – інтелігенції. Головною мотивацією було усвідомлення того, що кріпацтво є анахронізмом. Як і в Австрії бачимо намагання розплутати клубок умов користування землею і залежностей, який склався в рамках поміщицького господарства і переписати його у відповідності до стандартних, запозичених з Заходу, правових норм. Колишні поміщицькі селяни зрівнялися в правах з іншими групами селян, в першу чергу – державними, отримали статус суб’єктів права і економічної діяльності, які більше не залежали від дозволу поміщика. Хоч напрямок реформ і в Австрії і в Росії був той само, російські реформи половинчастими і буржуазної “революції згори” в соціально-економічному плані під час “Великих Реформ” так і не сталося.
По-перше, колишні кріпаки отримали рівність не з рештою підданих імператора, а всього лиш з іншими селянами, творячи з ними хоч і один – та все ж таки феодальний, стан, з низкою особливих станових обов’язків і привілеїв. Для цього стану зберігався окремий волосний суд, який мав право засуджувати селян до тілесних покарань – скасованих для інших станів. Селянське самоуправління було суттєво обмежене інститутами мирових посередників, селянських “присутствій” і земських начальників. Земські начальники, уведені 1889 року, значною мірою перебрали на себе адміністративні та судові функції дореформених поміщиків.
Фактично, держава заявляла, що селяни не готові до самоуправління і повинні й надалі перебувати під патримоніальною опікою, як не поміщиків то самої держави.
Більше того, після реформи 1861 року реальним правовим суб’єктом став не індивідуальний селянин, а селянська громада. Селяни в громаді були зв’язані круговою порукою при сплаті податків та виконанні колективних натуральних зобов’язань. Та найголовніше, що громада, а не селянин, стала власником землі. Не тільки спільних угідь, а й наділів орної землі. Як влучно зауважив Гліб Успенський, знавець і співець пореформеного російського села, скасування кріпацтва не тільки не знищило, а навпаки – посилило владу громади над індивідуальним селянином. Там, де громада періодично перерозподіляла наділи орної землі між окремими селянськими родинами, вона продовжувала це робити і після реформи.
Фото з відкритих джерел
В Україні громадського володіння орними землями майже не існувало на Полтавщині та Правобережжі, та й на Слобожанщині та Півдні наділи орної землі не перерозподілялися. Тим не менше сільська громада і тут відгравала набагато більшу економічну роль, ніж в Галичині.
Фактично, в російському селі, поза поміщицьким господарством, приватної власності на землю не існувало.
Тільки Петро Столипін, вже після Революції 1905 року, спробує знищити селянську громаду і запровадити приватну власність на землю серед селян, та й то не надто успішно.
У порівнянні з Росією емансипація селян і земельної власності в Австрійській імперії відбулася не тільки раніше, а й рішучіше. Головною формою земельної власності стала власність приватна та індивідуальна. Якщо проводити паралелі з нашим недавнім минулим, то австрійський досвід 1848 року – це шокова терапія Бальцеровича, а російський – це перехід до ринку і приватної власності по-українськи, тобто поволі, не до кінця, і не всюди.
Австрійська шокова терапія була болючою. Селяни втратили права випасу на пасовиськах та збирання дерева у лісах, які стали поміщицькою власністю без жодних зобов’язань на користь селян. Для виживання маленьких селянських господарств ці права були надзвичайно важливими. Більше того, дрібні селянські господарства, за визначенням мали гірші шанси у конкуренції з господарствами великих землевласників – колишніх поміщиків. І в сенсі можливостей технологічної модернізації, і в розмірі капіталу, і в доступі до кредиту.
Насправді, сталося маленьке чудо, коли за таких умов селяни не тільки не перетворилися на безземельних сільськогосподарських робітників, як передбачалося багатьма послідовниками Карла Маркса, а поступово почали тіснити поміщицькі господарства, змінюючи баланс власності на землю в Галичині на свою користь. Не останню роль у цьому зіграла реальна рівність перед правом, ліберальні свободи і більш демократичний політичний устрій – все те, чого так бракувало в Російській імперії. Той факт, що шляхта не дуже бачила себе в ролі підприємців, теж грав на руку селянам.
У Галичині самоврядування сільських громад було реальним і не відрізнялося від того, яке отримали містечка. Еміграція і кооперація дозволили так сяк дати раду з хронічним безземеллям. Не останню роль зіграв і український національний рух, для якого селяни були основною соціальною базою.
Національні успіхи та поразки в довгостроковій перспективі були безпосередньо зв’язані з добробутом українських селян, їхній кількості, і наявності землі в їхній власності.
Звідси – різного роду економічні ініціативи та товариства, підтримка споживчої, виробничої та кредитової кооперації. Російська імперія рухалася в подібному тому ж напрямку, але з значним запізненням. Це запізнення виявилося критичним. Крах імперії випередив як громадянську емансипацію так і емансипацію власності. А для країни-наступника та її уряду ці проекти були неактуальні. Метою нової системи було знищення приватної власності та буржуазного формалізованого права, щоб вивільнити пригноблених з під їхньої влади.
Метаморфози, що відбувалися з українськими селянами Галичини, зробивши їх відмінними від усіх інших, зокрема від мешканців Російської імперії, історики трактують в ключі розвитку національної свідомості. Натомість ніхто особливо не займається проблемами дисципліни і контролю, громадянськості (участі у житті держави, в ліберальній публічній сфері) правової свідомості, дискурсами класу і соціальними питаннями, що якраз і перетворили підданих монарха і поміщиків у громадян.
Андрій Заярнюк – історик, викладає в Університеті Вінніпеґу. Автор книжки “Ідіоми емансипації. “Визвольні” проєкти і галицьке село в середині XIX століття” (Київ, “Критика”, 2007).
