Третій режим для України: між війною та миром

19 Лютого 2018 22:04

Закон про реінтеграцію Донбасу суперечить Конституції та не зважає на міжнародне право

На сьогодні прийняття цього закону має лише інформаційні наслідки. Пустили інформаційну хвилю і таку ж отримали у відповідь. Агресія триває вже майже чотири роки, і на сьогодні існують два рішення міжнародних судів, які визнають Росію агресором. Тому на момент прийняття закону і до введення його в дію (бо він ще не підписаний президентом) є всі правові механізми, щоб визнати Росію агресором та запустити заходи, які стосуються забезпечення обороноздатності, територіальної цінності та суверенітету Украйни. Новий закон лише підняв проблему на новий рівень.

Чому не було реалізовано закони, які давно існують: про оборону та правовий режим воєнного стану? Та тому що вони передбачали відповідні дії президента, парламенту та посадових осіб.

Відтак на даний момент ми маємо два стани. Перший, коли це питання залишається без відповіді і другий — прийняття закону, який є спробою звільнити посадових осіб, починаючи від президента та парламенту, від виконання конституційних та законних обов’язків щодо забезпечення територіальної цілісності та суверенітету. Рано чи пізно питання відповідальності за бездіяльність президента і відповідних очільників буде підняте.

Дипломатичні відносини з РФ мали бути розірвані вже давно

У роботі Нормандської групи, тристоронньої Контактної групи та в підгрупах Мінського процесу цей закон матиме лише емоційні наслідки і абсолютно ніяких фактичних. Адже сам президент Путін вже навіть у фільмах («Крым. Возвращение домой») зізнався про те, що в процесі анексії Криму проти України була вчинена пряма агресія. Він зізнався, що особисто давав команди по введенню війська і т.д. Задіяння кадрових військ РФ до диверсійно-розвідувальних груп, обстріли України з території Росії, конфлікт на Донбасі — все це вже доведено. Тому доводити ці речі сьогодні — це витрачати час.

Прийнято закон, який формально називає Росію агресором, але при цьому а) залишається в дії так званий «великий» договір про дружбу, б) діють дипломатичні відносини, в) зростає товарооборот. То хто ж більше робить для гібридизації цієї війни — Росія, яка вчинила пряму агресію, чи Україна, яка продовжує працювати в двох режимах: миру і ведення війни?

Формально, прийняття цього закону означає, що його автори придумали третій режим, які не є ані миром, ані війною. Він називається «здійснення заходів щодо забезпечення ліквідації агресії Російської Федерації, забезпечення оборони і територіальної цілісності України». Уважно перечитайте назву цього закону – «про особливості державної політики із забезпечення суверенітету на тимчасово окупованій території». То як можна забезпечувати суверенітет на окупованій території? Законодавець взяв на себе колосальну відповідальність і дуже високо задер планку, коли поставив перед собою таке завдання. Та чи виконав він його? Очевидно, що ні.

У правовому відношенні виникає цілий ряд колізій між новим законом і комплексом законів про оборону, які стосуються різного роду воєнізованих формувань. З одного боку, законодавець наче намагався розв’язати питання управління цим процесом і підпорядкувати всі ці підрозділи Об’єднаному штабу і Командувачу об’єднаних сил. Та цією ж нормою законодавець вступив у суперечність із законами про Збройні сили України, про Національну гвардію, про СБУ, про контррозвідувальні органи і т.д. І тепер при виникненні суперечки, тим паче судової, виникає конфлікт.

І це не кажучи про конфліктну ситуацію навколо питань управління цим процесом. Адже діючий закон говорить, що президент має управляти, видаючи накази, укази та розпорядження. Новий же закон містить цілий ряд повноважень президента, які виходять за рамки Ст.106 Конституції. І тепер Конституція говорить про одне, цілий ряд законів – про друге та новий закон про третє. Так поліпшують чи прискорюють такі заходи розв’язок конфлікту на Донбасі навіть у правовому плані? Відповідь лежить на поверхні. Взамін на протилежній шальці терезів ми отримали слово «агресор».

Щодо розмов про те, що розрив дипломатичних відносин з РФ не піде на користь обміну полоненими. Женевська конвенція про статус військовополонених дає вичерпну відповідь. В документі прописано статус, умови отримання та власне визначення терміну «військовополонені». На цій війні військовополонених немає. Чому? Бо президент досі не прийняв відповідні рішення. Цей процес досі називається АТО, а не війна, а тому замість військовополонених ми маємо незаконно утримуваних. І це те, до чого привела бездіяльність Верховного Головнокомандувача та інших очільників.

Прийнявши відповідні рішення, ми одразу задіяли б сильні механізми щодо розв’язання долі військовополонених, способів і методів їх утримування, надання медичної допомоги і т.д.

Крім того, у міжнародному праві чітко сформований статус цивільного населення, на території якого ведуться бої, можливості розташування військ та ведення локальних боїв, застосування різного виду зброї і багато інших речей. Вчасно не назвавши цю війну війною, ми позбавили себе участі та активізації механізмів міжнародного права та міжнародних організацій в розв’язанні цього конфлікту.

То розривати чи не розривати дипломатичні відносини? Даруйте, але тут немає питання. Міжнародне писане і неписане право говорить, що механізми розриву дипломатичних відносин запускаються не те щоб під час вчинення акту агресії, а навіть при існуванні такої загрози.

Тож дипломатичні відносини з РФ мали бути розірвані вже давно. І це запустило б зовсім інші механізми, які б привернули увагу зовнішнього світу на те , що відбувається. Натомість ми сиділи і розкачувалися. А щодо зростання товарообороту – це вже питання до санкцій. Будь-який наш міжнародний союзник каже: «Вибачте, ви тут від нас санкцій вимагаєте – а самі що робите?»

Джерело: nv.ua