Зворушливою історією свого життя за кордоном поділилася із журналістами 0372.ua буковинка Олена. Дівчина розповіла про причини еміграції, труднощі, з якими зіткнулася та поділилась роздумами про життя в Україні. 

“Ви хочете, щоб країна розвивалась? Ви хочете бути серед лідерів сусідніх країн у ринкових, банкірських… справах. Дочитайте цю статтю до кінця. Особливо це стосується влади!

Я, як і усі, прагну щасливого забезпеченого життя! Я хочу гарно одягатися, я хочу їздити на машині… І ні, я не прагну розкоші! Я не прагну кататися на дорогих машинах обколювати себе ботоксом (не хочу образити тих, хто має кошти і цього хоче; не бачу нічого поганого в цьому) і жити на показ іншим. Я прагну простого комфорту для себе. Отак-то вирішила, що мушу заробити якусь копійчину, я подалась на заробітки. Мені 20 років. “Напевно, вона з не благополучної сім’ї, не вчиться” – подумаєте ви. Ні, якраз я із звичайної української сім’ї, де тато і мама люблять свою дитину і не хочуть її нікуди відпускати. Заміжня! Навчаюсь заочно і попри це, закінчила курси, підпрацьовувала перукарем, у вільний час працювала фотографом. Звичайно, у мене були гроші, але як в Україні: «На хліб і воду вистачить». Завжди людина прагне більшого.

Потрапила я “на сім’ю”. Не буду уточнювати країну. Та все ж, хто був на сім’ї мене зрозуміє. Всі відговорювали, мовляв: “Ти ще молода. Тобі не до такої роботи. Там жінки не витримують, не те, що молода дівчина”. Ну я ж вперта! Прагну більшого. Тим паче потрібно спробувати все!

Зустріла мене вілла – 5 поверхів, серйозний сеньйор, дуже привітна його дружина та троє дітей. Про ці три місяці можна розповідати довго, але я постараюсь коротко.

Спочатку, два тижні було знайомство. Перевірки на витривалість, робота без обіду. І розмови між собою (“Така гарна дівчина тут… Напевно ні освіти нічого… Чоловік алкоголік”). Ну, звичайно, пригнічували такі розмови, що ти не такий, як вони собі гадають, і чоловік у тебе зовсім не алкоголік, а найкращий чоловік, який теж працює в цій країні, тільки далеко). Ще пізніше почала їм випікати якісь різні запіканки, вони були задоволені страшенно. Могли все купити, але любили коли пахло в домі затишком. Діти полюбили, мов рідну маму. Роботи ставало весь час ще більше. Мені вже здавалося, що не буває більше, і я працювала як робот. Принеси-подай, постійний тиск, 24 години на добу у закритому приміщенні. Виходить у свої 20 я роблю щасливою не свою, а чужу сім’ю зриваючи свої молоді руки.

Пізніше дізнались скільки мені років, що я маю освіту і ще вчусь, побачили яка я людина, як люблять мене діти, і просто не знали, як до мене ставитись: і в ресторан брали, і одяг дарували  і т.д. (Звичайно, роботи від того менше не ставало). Одного вечора я домивала посуд і сеньйор, (щоб ви зрозуміли він ніколи не любив багато говорити) сидів за столом з меншою дитиною сказав мені:

– Ти що пишеш вірші? Я бачив книжку у пральні з твоєю фотографією?

– Не люблю я говорити про себе багато. Пишу і пишу. Перечитую їх інколи для себе.

– Як? Тобі тільки 20. (Дивився на змучену мене). Скільки одна ти могла б тільки зробити для країни і прославити її. Я впевнений, що у вас там багато таких людей. Я чув, що в Україні влада погана…погано живеться.. Та хіба настільки, щоб країна взагалі не дбала про людей і таку розумну половину населення, яка має по дві вищі освіти, відпускала мити у нас туалети.. У нас у голові не вкладається. Це жах!

Знову усміхнувся, не приємно, і сам до себе промовив: “Майбутній адвокат, перукар, фотограф, людина яка написала і видала свою книжку, така добра до моїх дітей..20 років, а у мене миє туалети. Не розумію я нічого”

Я не думала що колись почую від них такі слова! Мені 20 і я усвідомила, що в чужій країні мною би більше пишались і я б була більш потрібна, ніж у своїй.(Можливо і у своїй би пишались, але як себе розкрутити, якщо ти не дочка мільйонера?!) Де, перш ніж піти на роботу, потрібно «забашляти». Перш ніж ступити на поріг дитсадка, школи, державних установ різного рівня потрібно «забашляти», перш ніж захворіти чи перш, ніж народити здорову дитину, потрібно «забашляти». Інакше ви самі знаєте що буде! А де, брати ті гроші, владо? Якщо ні робочих місць, ні нормальної зарплати в Україні немає!

На цій роботі було по всякому! Я усвідомила для себе, що деякою мірою ти там є ніхто, упевнилась у своїх думках на рахунок того, що це занадто тяжка робота, як психічно так і морально для будь-якої людини, не зважаючи на вік. Але найбільшого жалю, завдавало усвідомлення того, що прекрасна країна, з родючими полями, з неперевершиними краєвидами, чудовими людьми та культурою пригноблена навіки, ідіотами, що звуться «депутати».