ІСТОРІЯ ЧЕРНІВЦІВ В УНІКАЛЬНИХ СВІТЛИНАХ /
Дуже рідко траплялися у Чернівцях люди, які були настільки серйозні й поважні, щоб не любили пожартувати і від душі посміятися із дотепних анекдотів, веселих справжніх чи вигаданих чернівецьких історій. Навіть якщо й були поодинокі особи, обділені божим даром щирого сміху, і на їх обличчі ніколи не було помітно посмішки, все одно всі про них казали – вони спускаються до підвалу, щоб там посміятися і щоб інші цього не бачили, адже життя без сміху – не життя, тим більше у такому місті – CzernoWitz.Місто, яке було симбіозом германо-слов’яно-романо-семітських культур і мов, де навіть «короп, приправлений перцем, мовчав п’ятьма мовами», а багатоголосся базарних площ і вулиць зливалося в одну і неповторну чернівецьку симфонію.
На початку ХХ ст. депутати міської ради ходили дуже засмучені, що з одного боку місто має такий прогрес і стало культурною метрополією на цьому буковинсько-галицько-бессарабському просторі, а з іншого боку воно мало у своїй німецькій назві слово Witz, що означає жарт, а Czerno всі також розуміли, що у слов’янських мовах значить Schwarz. Тому й питали депутати у цісаря Франца Йозефа, чи можна поміняти закінчення у назві міста – Witz віддати Тернополю, а в нього забрати шляхетне античне закінчення Polis, бо Тернополю, тоді запущеному галицькому містечку, мало бути все одно, а гоноровим Чернівцям пасувало би більше – Czernopolis i Ternowitz!
Цісар не зрозумів глибоких почуттів чернівецьких депутатів і залишив у назві міста все як було – Czernowitz (Чорнийжарт), але, щоб не засмучувалися, подарував у 1908 р. нашому місту свій девіз Viribus Unitis і новий диплом міського герба. Хтось його так надійно «оберігав», що цей цісарський диплом із описом герба Чернівців є сьогодні найважливішим експонатом історичного музею у Сучаві (якби у нас знаходився диплом Сучавського герба ми б, звичайно, їм віддали!).
Відомо, що на прикордонних територіях, де відбувається суміш народів і національностей, народжуються особливо гарні люди (а те, що в Чернівцях гарні люди – це аксіома). Таку ж перевагу мали у старих Чернівцях і жарти та анекдоти. Кожен народ прийшов сюди із своїми анекдотами, але вони за століття співжиття настільки перемішалися і стали ще більш витонченими й дотепними, що перетворилися у спільну культурну спадщину. Це як відомий маестро Лев Фельдман може з будь-якої буковинської мелодії – гуцульської, румунської, угорської чи польської – зробити єврейську, і всі будуть її сприймати як власну і рідну. Так і з чернівецькими анекдотами – вони були спільними і відрізнялися лише інтелектуальною претензією і контекстом пануючого пивно-оселедцевого чи шардоне-коньячного дискурсу компанії, в якій вони розповідалися.
Перепалка депутатів на засіданні міської ради: “Ви перед війною не їздили на автомобілі, а задовільнялися восьмикопійчаною фірою садгірських візників” – “А ви також не були співвласником великої пекарні”.
Рудому Буббі вітання до дня народження.
Для історичного екскурсу про чернівецький гумор минулих епох маємо сьогодні дві великі проблеми – вже немає серед нас живих носіїв того гумору, і неможливо повністю зануритися у контекст тогочасних буднів, адже саме ці фактори є визначальними для такої усної форми культурної спадщини, як анекдот та жарт. На щастя, рятує для нас ситуацію та обставина, що чернівчани настільки любили гумор, що готові були за нього платити гроші. І тому, ще у ХІХ столітті у Чернівцях виходили гумористичні журнали – Оса та Комар, а вже після Першої світової війни у румунський період була справжня кульмінація і розквіт сатири і гумористичної публіцистики. Головним щотижневим журналом із кольоровими дотепними карикатурами та шаржами, рефлексією на чернівецькі політичні та бізнесові будні став Czernowitzer Humor! Це справжня насолода для кожного, хто захоче зачерпнути горня смачного сміху довоєнного розливу.
Схоже, як в радянські тоталітарні часи віддушиною були політичні анекдоти на кухнях, так і в румунських Чернівцях охоче жартували про засилля хабарництва, смішного прагнення підкорення всіх національних культур тільки румунській, але головними залишалися вічні теми відносин між чоловіком і жінкою, народної хитрості, мудрості і… дурості. « У зоопарку: що ця мавпа хоче? – Твою сумку вона хоче. – Чого це? – Питаєш! Мавпа як податкова інспекція: все що бачить, все хоче мати.»; «Провидець про газету «Час»: редактор питає чи існують у раю газети, провидець відповідає: швидше єгипетська піраміда пролізе крізь вушко голки, перш ніж «Час» на небо потрапить».
«Czernowitzer Humor» привітав навіть рудоволосого Буббі із його днем народження: «Хто не знає Буббі, рудого Буббі, він є невід’ємним інвентарем пішохідної вулиці Чернівців, без нього наше місто так само неможливо собі уявити, як і без щоденного бакшишу (хабаря).
“Звідки такий дефіцит вагонів на Чернівецькому вокзалі?, В: “Через те, що велика кількість вагітних чернівецьких жінок їздять народжувати до регату (старої частини Румунії), щоб захистити їхніх дітей від майбутніх нападок…”
Чоловік: Ти вже цілу годину збираєшся, що подумає президент? – Дружина: Він й так знає, що я довго збираюся.
До об’єднання Буковини із Бессарабією: “Радійте любі браття, ваша нужда закінчується, ми охоче дозволимо вам долучитися до благословення нашої культури і навчимо вас секретам успішних гешефтів!”
Носіями чернівецького гумору і сатири стали також і такі улюблені чернівецькі поштові картки, які тисячними примірниками друкували у нашому місті відомиі фотографи і видавці – брати Кьоніґи, Фрідріх Шіллер, Сімон Ґросс, Зіґмунд Єґер, Анна Фішер. Веселі сценки і приколи з чернівецького життя, надруковані на листівках, розліталися по всьому світу і засвідчували, що тут вміли сміятися і з самих себе також.
Особливо унікальним сатиричним виданням стала газета «Pele Mele», назву якої можна вільно трактувати як «Тралі Валі». Але головною її особливістю стало те, що виходила вона чотирма мовами, схоже як і на базарах Чернівців: два слова німецькою, далі слово українською, польською і румунською. Якщо люди так розмовляли, то чому не могла газета для людей такою бути? Про періодичність видання зазначалося: «Apare w každym Jahrhundert один raz poţi aber бути täglich czytany», тобто виходить щостоліття, але мусить читатися щодня.
«Малпи в Чернівцях. Малпа дуже подібна до чоловіка, но є і люди дуже подібні до малпи. Один чернівецький любитель малп довідався, що од часу, коли начинають до Бразилії приїжджати наші краяни, хотят із Бразилії емігрувати малпи. Він постановив спровадити малпяче плем’я до нас. От тепер будемо мали нових обивателей, котрі будут наслідувати мешканців Чернівців. Малпи-женщини будут ходити у блюзах с балонами, малпи-мужчини будут їздити по болоті на бициклях. Ба що більше. Промисловий любитель малп виучить своїх любимців шити, варити і прати, щоби заступили вони еманципующися жіночі руки і дали можливість еманциваним женщинам ходити на медицину, філософію і богословіє. Будем мати отже женских докторів, язикословів і архімандритів, а бідне людське плем’я, котрому судив Бог уродитися мужчинами на світі, буде зависити от хороших, полноцінних – малпочок!», – писала стурбовано газета «Pele Mele» у 1895 році.
Можливо, в цьому і полягає корінь наших сьогоднішніх політичних негараздів, що «емігранти з Бразилії» навчилися гратися у політику, але не вивчили потреби бідного людського плем’я – чернівчан.
