ІСТОРІЯ ЧЕРНІВЦІВ В УНІКАЛЬНИХ СВІТЛИНАХ /
Неможливо говорити про минуле Чернівців і не згадати річки Прут, на якій воно розмістилося і сформувалося. Життя у нашому місті завжди було тісно пов’язане із цією гірською водною стихією, яка несла у собі для мешканців переваги й небезпеки, жити на річці та з річкою потрібно було вчитися і знати. Прут є для Чернівців водоносною артерією, яка сполучає їх із світовим океаном, а його гірські води єднаються із водами синього Дунаю.
У середині ХІХ ст. плотогони щорічно переправляли з Карпат Прутом повз Чернівців до Російської імперії еквівалент 900 вагонів лісу-кругляку і 400 вагонів пиломатеріалів. Починаючи з 1870 року відбувалися міжнародні конференції між Австрією, Росією і Румунією стосовно грандіозної ідеї відкрити Прут для пароплавного руху, здійснити для цього необхідні заходи із регулювання річки і таким чином надати додаткових експортно-торгівельних переваг, з’єднавши Прут із портовим румунським містом Ґалац. На ділянці 600 км Прут можна було зробити суднохідним, а завданням буковинського бізнесу було здійснити регулювання від Чернівців до Австрійської Новоселиці, де починався російсько-румунський кордон.
Депутати буковинського сейму у 1891 році підтримали таку амбітну ідею своїм рішенням, але роки минали, узгоджених і спільних дій з боку міської влади Чернівців, крайового уряду, Буковинської торгово-промислової палати і Міністерства внутрішніх справ у Відні так і не дочекалися. Всі показували пальцем один на одного, а в результаті залишився лише на десятиліття гарний жарт про «портове місто Чернівці». Хоча, насправді, головним винуватцем, який гальмував реалізацію цього амбітного плану, була Росія, яка на відміну від Австрії та Румунії не поєднувала з ним великих рентабельних сподівань, а навпаки всіляко намагалася убезпечити власний порт Рені від потенційної конкуренції.
До 1873 року не тільки міст через Прут, а й дорога сучасної вул. Головної (що за задумом 1774 р. єднала Галичину і Семигороддя) не належали місту, а перебували у австрійській державній власності, і за транзитний перетин їх необхідно було сплачувати мито – 4 крони за кожну тяглову силу. З 1873 у державній власності залишався лише міст, а місто ще 20 років поповнювало власну казну, збираючи мито з дороги. У жовтні 1908 року чернівчани стали свідками визначної інженерної події – перенесення у повітрі мосту на 12 метрів нижче за течією на нові опори, оскільки попередні вже були аварійно-небезпечними.
Стрімкий й непередбачуваний характер гірських вод Пруту мешканці Чернівців знали споконвіку, часті повені затоплювали припрутські долини, руйнували будинки і господарства, забирали життя людей, зносили під час весняних кригоходів мости, і чернівчани були відрізаними від сполучення із північними районами, Галичиною та Віднем. А у 1908 р. через повінь на довший час застрягла у Чернівцях велика група румунських туристів, які планували подорож потягом до Відня і змушені були задовольнятися «маленьким Віднем». Вражають описи у давніх газетах відважних вчинків чернівчан – жандармів, поліцейських, вчителів, які ризикуючи власним життям допомагали рятуватися іншим з великої води.
У літні місяці Прут ставав за свідченням головного міського лікаря Якоба Флінкера для чернівчан «Ельдорадо для збереження здоров’я». У той час, коли заможні родини покидали спекотне місто «на води» залежно від моди та статків до курортів від Дорна Ватри до Баден Бадену, тисячі інших чернівчан направлялися до Пруту, як паломники до святого місця, шукаючи там оживлення та освіження.
Австрійські правила купання у відкритих водоймах категорично забороняли спільне купання різностатевих осіб, а за недотримання цієї «високоморальної» норми накладалися суворі штрафи, які були покликані виправити ганебні випадки спільного купання чернівчан на Пруті. У 1868 році міська влада облаштувала громадські купальні вище за течією від мосту через Прут, де встановили кабінки для переодягання, дощаними перегородками відокремили сусідні жіночу та чоловічу частини. Окреме місце для купання було відведено також військовим та для коней. Чернівчани довго не приймали таке регулювання і обурювалися, чому потрібно було купатися у плавальних костюмах та ще й платити гроші за кабінку для переодягання.
У липні 1884 р. бургомістр Чернівців Вільгельм фон Клімеш скаржився на засіданні міської ради депутатам, що він наказує поліції заарештовувати осіб, які порушують встановленні правила і купаються разом або в заборонених місцях, але вони тікають на лівий берег, а там вже розпорядження чернівецького бургомістра не діють, і поліція нічого не може зробити. І через десять років, у 1895 р., ті ж проблеми рясніли у повідомленнях місцевої преси: «поряд із жіночим пляжем знаходиться місце для купання коней, часто голі вершники в’їжджають на конях поміж жінок і дівчат, або біжать в костюмі Адама за своїми конями поряд». Інші ж юнаки, які відчували брак освіченості про первісний вигляд Єви, не так як його цнотливо зображали у шкільних підручниках, групувалися на березі річки поблизу жіночих купалень і студіювали море барвистих мокрих жіночих сорочок та оголених тіл.
«Мораль на Пруті» під таким заголовком з’явилася 7 серпня 1907 р. стурбована стаття у «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» про те, що чернівчанки не можуть спокійно купатися на Пруті на комунальних пляжах, оскільки на протилежному лівому березі (від Старої Жучки) молоді чоловіки купаються і плавають абсолютно голі, не дотримуються чернівецьких правил купання у громадських місцях, через що чернівецькі пані засмагаючи червоніли не лише від сонця.
У міжвоєнний період люксові й уже спільні жіночі та чоловічі купальні із романтичною назвою „Venezia“ були влаштовані на ділянці між автомобільним і залізничним мостами через Прут. Що на них творилося, яскраво відтворили актори чернівецького театру у динамічній виставі «Срібний павук» за однойменним романом Василя Кожелянка. Нехай ці слова стануть компліментом режисеру Людмилі Скрипці і заохотять до ще більш сміливіших постановок.
Кораблем із широкою палубою і каютами різного класу місто стало під австрійською командою. До того воно більше нагадувало ковчег, у якому доводилося рятуватися у вирі постійних нападів, воєн і грабунків. Добряче покидало цей корабель на штормових хвилях історії ХХ століття, більшість його тодішніх пасажирів не пережили тих потрясінь, а нам залишається нарешті навчитися правилам навігації і управляти цим «кораблем задоволення» самим, бо вже приміряються галицькі капітани до нашого штурвалу.
Сергій ОСАЧУК, Микола САЛАГОР, спеціально для БукІнфо (с)
Поштові листівки із особистої колекції Миколи Салагора
