19 квітня відбулася, поза сумнівом, головна подія тижня. В середу Міжнародний суд ООН оприлюднив перше, проміжне рішення у справі “Україна проти Росії” – наказ про тимчасові заходи.
Цей документ лишив чимало запитань. Хто хотів, той побачив у ньому “перемогу” (зокрема, суд зобов’язав Росію відновити Меджліс); так само, за бажання в ньому нескладно знайти “зраду” (за подіями на Сході України суд відмовив у тимчасових заходах проти РФ).
Нині юристи-міжнародники вивчають 38-сторінковий наказ, а також письмові окремі думки семи суддів, розбираючи їх буквально по словах – адже в таких документах важливі навіть натяки, заховані між рядками.
Та вже зараз можна зробити перші висновки з рішення суду: що воно означає та як змінить подальші дії України. А також (і це не менш важливо) – які заяви з тих, що вже зараз лунають в інформаційному просторі, є відвертими фейками.
Меджліс та Крим: що змінить рішення Суду ООН
Спершу ще раз наголосимо: в середу суд не виносив рішення по суті справи. Від цього етапу нас відділяє кілька років та тисячі сторінок доказів, які Україна і Росія ще мають подати до Гааги. Але нинішнє рішення щодо так званих “тимчасових заходів” важливе як саме по собі, так і для того, щоб оцінити позицію суддів (детальніше про процедуру – в статті на ЄвроПравді “Санкції на обидва боки“).
Та повернімося до проміжного рішення, яке Суд ООН оприлюднив у середу.
Думки про нього справді розділилися – в середу доводилося бачити як дописи про тотальну зраду, так і про незаперечну перемогу Києва.
Чи не єдине, в чому погоджуються більшість дописувачів та всі без винятку юристи – те, що по Криму рішення справді винесене на користь України. Тож почнемо з найпростішого, з кримського епізоду. Адже навіть тут є що почитати між рядками.
Отже, Міжнародний суд ООН не лише підтвердив, що може і надалі розглядати скаргу на дискримінацію кримських татар та українців в Криму, але також затвердив попередні заходи з трьох пунктів:
- РФ має утриматись від збереження або накладання нових обмежень на можливості кримськотатарської спільноти зберігати свої представницькі інституції, включаючи Меджліс.
- РФ має забезпечити доступність освіти українською мовою.
- Обидві сторони (і Україна, і РФ) мають утримуватись від дій, які б погіршували або розширювали предмет спору (тобто порушення прав меншин), або ускладнювали його розв’язання.
Причому третій пункт – хоч він і спрямований до обох держав – в дійсності не накладає обмежень на Україну.
В Києві ніколи навіть не припускали ідею якось обмежувати етнічних українців в окупованому Криму або кримських татар за національною ознакою. Та й навіть теоретичні можливості української влади тут доволі обмежені. А от проти росіян цей пункт цілком може зіграти: переслідування меншин, зокрема кримських татар, можуть стати доказом неповаги РФ до суду і вплинути на подальший процес.
Другий пункт, про україномовну освіту, є також важливим, але його Росія здатна обійти: приміром, показово відкрити кілька україномовних класів (а одночасно – забезпечити, щоб до них подалося не дуже багато школярів; в кримській атмосфері залякування це нескладно).
А от перший пункт, зі згадкою про представницькі органі кримських татар, є неймовірною перемогою.
Міжнародний суд ООН зробив більше, ніж ми сподівалися. Він погодився напряму згадати Меджліс вже у попередньому рішенні – тобто ще до того, як почне досліджувати основний масив українських доказів. Причому Суд в аргументації окремо відзначив: маріонеткові “альтернативні організації” татар, створені за сприяння РФ, не сприймаються і не будуть сприйматися як “замінники Меджлісу”, адже і міжнародні інституції, і самі кримські татари не визнають їх такими, що представляють інтереси спільноти.
Ба більше, Міжнародний суд вдався до крайніх заходів та зобов’язав Росію скасувати або призупинити національне рішення про заборону Меджлісу. І хоча ця заборона підтверджена як рішенням російського верховного суду, так і указом президента Путіна, тепер Росія має сама знайти шлях, як її зупинити.
Аргументи РФ, яка доводила, що Меджліс є “терористичною організацією”, суд просто не взяв до уваги.
Звісно, Кремль може відмовитися виконувати припис суду, але це стане вагомим аргументом проти РФ у подальшому судовому процесі.
Та й загалом, текст судового наказу свідчить, що шанси України виграти справу по суті доволі високі.
Голосування по тимчасових заходах було або одноголосним, або ж з розбіжністю “13 проти 3”. Навіть ті судді, яких Київ вважав “умовно проросійськими”, проголосували за та не надали окремих думок. У тексті рішення також не помітно жодних натяків на те, що у Суду є сумнів у позиції України за Конвенцією про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (КЛРД; саме за цим міжнародним документом ми оскаржуємо дії РФ в Криму).
Зрештою, наш МЗС та Мін’юст розуміють, як діяти далі, адже Суд ООН вже має практику застосування КЛРД, з якої можна робити висновки.
Звісно, росіяни також не сидітимуть склавши руки, тому українській юридичній команді доведеться добряче попрацювати, надаючи в Гаагу додаткові докази та спростовуючи аргументи противника. Але перспективи за “кримським фрагментом” – справді непогані.
Що не так з російським тероризмом
Немає сенсу приховувати, що у питанні агресії РФ на Сході України (тобто за Конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму) Київ мріяв побачити кращий результат.
Це визнала навіть представниця України в процесі Олена Зеркаль у своїй доволі оптимістичній колонці за мотивами судового наказу (детальніше – в матеріалі “Що означає рішення Суду ООН по Донбасу та Криму: позиція МЗС“). Хоча – і про це також не треба забувати – цю частину нашого позову фахівці наперед називали складнішою, адже в Суді ООН відсутня практика застосування цієї конвенції.
Хай там як, але в середу судді відмовили Україні у запобіжних заходах за цією конвенцією.
Чому так сталося? Що це означатиме для України?
Найправильніші відповіді на ці запитання дає текст рішення суддів та статут Міжнародного суду ООН. На жаль, тут новини не найкращі.
Отже, як сказано вище, до України ніхто не використовував цю конвенцію в суді, і це справді проблема. Та й ми взялися за неї вимушено – не через те, що вона найкраще підходить до дій Росії, а через те, що ця міжнародна угода – єдина, за якою держава РФ є “підсудною” в Гаазі. Хоча її застосування до подій на Донбасі від початку називали неочевидним, адже головна претензія до Кремля – не в тероризмі, а в збройній агресії проти України.
Та юристи вирішили використати цей шанс і довести, що Росія не лише атакувала Україну, але також підживлює теракти на нашій території.
Як писала ЄвроПравда в preview два дні тому, росіяни обрали тактику “боротьби з юрисдикцією”. Вони, зокрема, доводили, що Суд ООН взагалі не має братися за розгляд української справи і має відхилити її навіть на початковому етапі, під час оцінки юрисдикції prima facie (“юрисдикції на перший погляд”).
Примітно, що такі доводи РФ у Гаазі відкинули (про що детальніше – трохи нижче), але для успіху цього не вистачило…
Суд зупинився на іншій нормі конвенції, за якою “фінансуванням тероризму” вважається надання фінансів, зброї чи іншої підтримки, але лише в тому разі, якщо ця зброя, інші засоби чи фінанси
надаються “з метою або з розумінням” того, що саме цю зброя чи інші засоби використають для терактів.
“На цьому етапі слухань Україна не надала Судові достатніх доказів (умисності такого постачання саме для терактів)”, – йдеться в параграфі 75 (сторінка 28) наказу Суду ООН. Такі докази можуть бути надані додатково – але вже згодом, під час вирішення справи по суті.
Чому навіть це – не катастрофа
Отже, розгляд “терористичного блоку” української скарги не припинився.
Відмова у тимчасових заходах формально не впливає на подальшу процедуру. Але не варто дивитися на ситуацію крізь рожеві окуляри. Ситуація дійсно непроста.
В МЗС нині запевняють, що здатні надати додаткові докази, яких потребує Суд. Але ж питання не в тому, що Київ “забув додати папочку до справи” – ні, докази щодо цього були від початку. Навіть на публічних слуханнях у березні адвокати України наводили аргументи щодо того, що дії РФ з підтримки терористів є умисними та свідомими.
Натомість Росія не заперечувала того, що надає зброю, але стверджувала, що немає доказів її надання саме для здійснення терактів. А постачання для бойовиків не є порушенням конвенції.
Суд вирішив, що позиція Росії має грунт. І якщо Україна не знайде принципово інших доказів або методів доведення, ми програємо справу за даною конвенцією.
Але тут варто окремо підкреслити: жодних рішень про те, що “на Донбасі немає терористів”, суд не виносив.
Навпаки, рішення визнає, що через обстріли є масштабні жертви серед цивільного населення (а це – одна з ознак можливого тероризму).
Також не варто забувати про те, що суд визнав юрисдикцію prime facie за українською скаргою, що відкриває шлях для визнання повноцінної юрисдикції під час розгляду справи по суті. Хоча були небезпідставні побоювання, що нашу скаргу “заріжуть” ще на етапі попередньої юрисдикції.
Отже, трагедії справді не сталося. Так, впевненості в перемозі України за цією конвенцією немає. Але шанс лишається, і сенс боротися точно є.
Не забуваймо і про те, що у рішеннях міжнародних судів важливий не лише “вирок”, тобто резолютивна частина. І якщо, приміром, Суд ООН визнає, що Кремль дійсно постачає зброю та військових на Донбас, але немає стовідсоткових доказів їх залучення до терактів і тому конвенцію не можна застосувати – то такий “програш” насправді стане вагомою перемогою України.
Адже жоден інший міжнародний суд досі цього не визнавав.
І про міфи
Цього варто було очікувати: рішення Міжнародного суду ООН спричинило “хвилю зради” у соцмережах.
І як це зазвичай буває, велика її частка ґрунтується на чутках та міфах. До слова, за спостереженнями “Європейської правди”, деякі тези планомірно заносяться до дискусії російськими користувачами (це добре видно в коментарях під публікаціями). Хоча, звісно ж, є і щирі помилки українських читачів.
Хай там як, є сенс зупинитися на найпоширеніших міфах щодо процесу в Суді ООН.
Деякі – вже згадані вище.
Якщо побачите у дописах (або в новинах чи публікаціях) твердження про те, що Суд ООН “відхилив українську скаргу”, або визнав, що “на Донбасі немає тероризму” – сміливо проходьте повз. Цього немає в рішенні суду; навпаки, суд взяв нашу справу для подальшого провадження і не виключив, що тероризм мав місце.
Те саме стосується Криму. Довелося бачити вже кілька дописів: мовляв, через розгляд справи про дії російської влади в Криму суд визнав Крим російським. Це – категорична неправда. Ані в цьому наказі суду, ані в майбутньому рішенні по суті не буде навіть натяків на визнання належності Криму – ані до Росії, ані до України. Суд просто не має такого права в даному процесі, і голова суду окремо на цьому наголошував.
Виникає питання: чому ж ми не подали інший позов, власне про анексію Криму та про агресію на Донбасі?
Чому ми вимушені доводити в Гаазі складні юридичні конструкції щодо тероризму та утисків меншин?
На жаль, Україна просто не має іншого варіанту. Лише ті дві конвенції, які використав Київ, містять автоматичну згоду Москви на її підсудність у Гаазі. В усіх інших випадках необхідна згода Росії для початку арбітражу – а вона такої згоди, звісно, не дає.
Щодо притягнення до відповідальності за агресію ситуація ще складніша. За статутом ООН, цим займається виключно Рада безпеки, а там Росія має блокуючий голос.
Саме тому доводиться шукати обхідні шляхи. Так, непрості, але все ж дієві.
Будь-який юрист-міжнародник підтвердить: суд у Гаазі триває не зі “спортивного інтересу”. Вердикт Міжнародного суду ООН вкрай необхідний для того, щоби робити наступні кроки.
Так, це рішення – навіть якщо скарга Києва буде повністю задоволена – не поверне Крим за один день і не змусить Путіна піти з Донбасу, але воно цілком здатне стати наріжним каменем, який дозволить зберегти міжнародний тиск на РФ, а зрештою – відновити справедливість.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор “Європейської правди”
